Зали Прощання
Зали Прощання — один із найголовніших елементів Парку Пам’яті — збудовані у 1968–1974 роках. Це унікальна споруда, що внесена в український перелік пам'яток архітектури. Один з найвідоміших у світі об'єктів архітектури доби модернізму.
Подорожуючи селами Карпат, Ада й Володимир бачили, як церемонії поховання відбуваються в церкві, в Храмі. Саме так з'явилася концепція Залів Прощання — Храму всіх релігій — Храму Неба, де і відбувається останній ритуал.
«Цей ритуал був найважливішим. Прощання, а після в землю і більше ніколи не побачиш, не почуєш... До Храму людину несли дорогами. І всі виходили прощатися. Ця хода була лікувальною для людей», — казав Володимир Мельніченко.
Дороги для урочистої ходи в Парку Пам’яті були створені штучно, для відтворення традиції повною мірою.
«В нашому проєкті одна з головних доріг проходила повз Стіну пам’яті, де були відтворені сакральні сюжети від народження до смерті. Це для того, щоб людина розуміла, що вона не одна в своєму горі».
Зали Прощання стоять на ритуальному колі, що символізує сакральність місця. Коло складається з семи ступенів, по яким процесія сходить до місця прощання. І саме в цьому місці після прощання труна із тілом людини опускається в землю.
Створюючи Зали Прощання митці філософськи осмислювали сутність обряду поховання.
Із роздумів Ади Рибачук:
«Обряд — форма спогадів, спосіб передачі інформації, моральний кодекс, вид виховання, оформлений поколіннями та часом у привабливу форму розвиненого багатоденного видовища, де глядачі — або ж учасники та актори, і тому повинні знати ролі, якщо хочуть — або якщо доведеться –– брати участь у виставі.
Крім того, мені здається, що обряд — школа плекання почуттів, еталон — «як треба» на випадок, якщо хтось сам менш емоційно багатий, щоб визначити свою поведінку, ступінь участі або свою роль у події. Таким чином виходить, що обряд — щось середньо-емоційне, що збагачує неосвічених (душею, але — бідних), що квапить їх до поетичного рівня, і обряд — безжальна схема для натур обдарованих, але як до будь-якої схеми — і до обряду можна підійти творчо і розцвітити його забуттям та своєю фантазією, своїми творчими можливостями...»