Чаячий острів

Ада Рибачук, 1956.

Холст, темпера

Я піднялася на сопку й побачила море — з крижинами, що пливли на обрії. Його стерегли похмурі чорні береги: подекуди стрімкі, майже прямовисні, подекуди — круто схилені до води, ніби ось-ось упадуть у море.

У цьому краєвиді панували два кольори — ліловий і чорний. Ліловою й густою була земля, чорними — мокрі прибережні скелі, таким самим темним буві Халеу-Нго — Острів, На Якому Живуть Чайки.

За Чаячим островом, над сліпучими торосами, між якими врізалися сяйливі сині леза води, здіймалося місто. Воно було схоже водночас на все й ні на що. Виникало, вибудовувалося, росло — вгору й удалину. Раптом перекидалося, перетворюючись на власне віддзеркалення, розстилалося вздовж обрію — і знову здіймалося над кригою. Місто росло там, за Чаячим островом Карської губи, саме там, де тільки й могло існувати.

На це дивне місто, не схоже ні на яке інше, хотілося дивитися не відриваючи очей.

Володя сказав:

— Давай подаруємо наші роботи місту Нар'ян-Мару.

Мабуть, лише такого сліпучого ранку могла народитися така думка.

Ада Рибачук