Ларчі

Із циклу "Люди острова"
Ада Рибачук, 1962–1963

Насправді її звуть не Ларчі — у ненецькій мові немає шиплячих звуків, — а якось посередині між Ларці й Ларті.
— А чому від місяця стелиться доріжка?
Ми стоїмо на смузі піску, що оголилася після відпливу. Рівний, твердий пісок. Чорні зигзаги водоростей. Гарні камінці. Різноманітні мушлі.
Ларчі підбирає дві великі мушлі — завбільшки з кулак, лілові, закручені, мов вир, витончені, як давньогрецькі амфори.
— Їх можна слухати, знаєш? Тільки треба, щоб було тихо. Тоді в них чути голос моря…
Вона притуляє мушлю до щоки, треться об її сірувату гладеньку поверхню.
— Приємна…
Потім підносить мушлі до вух і тримає їх, мов сережки.
— Гарно? А можна так піти на танці? Засміють мене… Вони ж дурні. То чому від місяця тягнеться доріжка? Місяць ніби стоїть на місці, а доріжка не стоїть. Я піду ліворуч — і доріжка тягнеться за мною. Піду назад — і вона теж іде за мною. Виходить, вона тягнеться до мене? Справді до мене? А якби тут ходило багато людей — до кожного потягнулася б своя доріжка? А інші бачили б мою?
Ларчі перевертає блакитну медузу й кладе її на місячну доріжку.
— Яка гарна.
Адада Рибачук