Парк Пам'яті

«На селі у людини всього три свята — народження, весілля та смерть. І кожне з цих свят споряджають для нас інші» Народна мудрість. Ці слова почули Рибачук і Мельніченко, коли подорожували українськими Карпатами, готуючись до найважливішої роботи їхнього життя — Парку Пам’яті. Після спільної роботи над Палацом піонерів Авраам Мілецький запрошує Рибачук і Мельніченко працювати над проєктом створення міського крематорія. Ада і Володимир спочатку не хотіли братися за цей проєкт. Тоді, в 1967 році, від роботи на об’єктом послідовно відмовилися всі архітектурні майстерні Києва: в архітекторів, що пережили війну, така споруда викликала асоціацію зі злочинами нацистів. «Ніхто не хотів залишити своє ім’я як автор такого об’єкту», – згадував Володимир Мельніченко. АРВМ відмовилися від цієї пропозиції з тієї ж причини. Але незабаром змінили рішення та погодилися взятися за роботу за умови комплексної розробки всього об’єкту. Надихатися митці вирішили народними похоронними обрядами та спеціально влаштували експедицію в місця, де вони ще збереглись, – в Карпати. За проєктом на території найвідомішого київського Байкового цвинтаря повинен був з’явитися цілий комплекс – Парк Пам’яті. Туди входив в тому числі кремаційний корпус та Зали Прощання, а також Стіна Пам’яті – меморіал довжиною у 213 метри і висотою від 4,5 до 16 метрів, який митці вирішили покрити горельєфами загальною площею 2 тисячі квадратних метрів. Архітектурні та мистецькі рішення авторів Парку Пам’яті спрямовувались на те, щоб люди, які прийшли сюди прощатися з близькими, змогли легше перенести втрату. У 1968-у проєкт був затверджений. Кремаційний корпус був відкритий у 1974 році, напівкруглі зали прощання – у 1975. До 1981 року продовжувалися роботи над горельєфами Стіни Пам’яті. У 1982 році скульптури на Стіні було визнано такими, що суперечать соцреалізму, рельєфи знищено, а Мельніченка і Рибачук відсторонено від робіт над об’єктом.