Човен “Реріх”

1958, Володимир Мельніченко.

Шпалери, темпера.

Якщо Топчик (місцевий мешканець, друг АРВМ)  не зайнятий, він охоче погоджується ще раз вирушити з нами в дорогу — подолати ще сотню чи дві кілометрів до чергової мисливської хатини або до стада, яке, кажуть, щойно підійшло. У нього є для цього своя причина — він проводжає нас.

А ми хочемо встигнути побачити ще щось: ще один незнайомий берег, ще раз — сопки, ще раз — небо, ще раз відчути землю під ногами, рухатися нею, працювати й відпочивати на ній.

Долаючи течію, підіймаємося Карою вгору, перетягуючи наш легкий човен через невеликі пороги. П'ємо чай у зустрічних чумах. Ми й не здогадувалися, що там, де до річки не доходить приплив, вода в Карі така смачна. Збираємо дикий лук і часник — вони пахнуть, мов справжні, городні. Пів човна вже завалено травами. Їдемо далі на південь — інакше пахнуть нагріті сонцем болота, трави на берегах струмків. Навіть вітер тут має інший запах.

Ненадовго вибираємося на високий берег — тут уже вивелися цілі хмари комарів. Далеко видніється відтала земля, над якою тремтять струмені теплого повітря. У них, зливаючись із дзвінким небом, тануть блакитні сопки. Унизу, на дрібній брижі води, гойдається наш смолений човен із червоною бортовою дошкою. Його звуть «Микола Реріх».

У блакитній тіні, на тлі половини променистого жовтого сонця, із сопки спускається старий. За ним — Тобсі. Я бачу темне, буро-червоне від вітру обличчя старого, його білі вії й вуса. А поруч — трохи світліше, зі звичним зеленкуватим відтінком, незворушно спокійне, мов маска, обличчя Тобсі.

Старий знімає лижі й ставить їх біля кута зрубу.

— Чаю?

Вечеря минає так само неспішно й мовчазно. Лише наприкінці кожен по черзі докладно розповідає про те, що бачив у тундрі: про сліди зайців, про сліди біля капканів, про сонячне коло, про напрямок вітру. Може, завтра море скресне...

За простим, нефарбованим столом сидять троє чоловіків різного віку, з однаково обвітреними обличчями. Вони говорять рівними, тихими голосами. І вся ця вечеря, ці розмови, їхня щоденна праця, зорі вже насталої ночі, сніги, що зеленіють від полярного сяйва, і тиша, що причаїлася за віконницями, — усе це разом таке просте й водночас таке величне, як праця людей, що живуть на цій землі. Як саме життя.

Я зробив цей човен  для Ади. Але ми плавали в ньому разом.

Вона завжди була на веслах, а я на кормі, кермував.

Тоді була осінь і я хотів доробити його до зими.

Взимку море застигає аж до самого горизонту. І тоді місцеві витягають човни з води вглиб на землю і кладуть вздовж всього берега дном нагору.

Я вирішив його намалювати, адже це був перший наш човен. Берег морського заліву, а далі — піщана міль і вихід у Баренцове море. Там завжди дуже сильні вітри. Але цього дня було сонячно.

Ада любила полювати і тому ми часто виходили в море. Вона добре володіла дрібнокаліберкою і у неї виходило вполювати інколи не одну нєрпу. Ми клали здобич на дно човна, а як вполювали більше — тягли на буксирі. Але ніколи ми не приходили з полювання з порожніми руками.

Коли настав час їхати додому, ми подарували того човна нашому сусіду-полювальнику Помору.
Володимир Мельніченко