Серії "Бабине літо" і "Бабина смерть"
Ада Рибачук, 1972–1973
Три свята є в людини в житті — народження, весілля, смерть, і все хороше треба робити, як годиться, і все людині люди роблять — ні одного свята сам собі справити не може”.
Баба Галяна
Земля — Уляно,
Вода — Тетяно!
Омиваєш луги — береги —
Очисть і омий мою душу.
Бабина молитва
+++
Хто буде яму копати,
хто буде труну нести —
дай подарки
+++
Царі вмирають, попи вмирають, на навіть дохтури — й ті вмирають, бо це — смерть. говорила баба.
Так воно в світі, так воно йде, нічого не зробиш.
+++
— Ой дочечки, як я вже довго живу, як довго, що і лічити літа погубила, а смерть до мене не йде і не йде, а уже можна було б.
Які люди — і молоді, і хороші, і здорові — вмирають, а я живу і живу… І все ж я приготувала собі, і кохточку, як годиться, і спідницю темненьку, і панчохи, і хустку гарну, і лежить воно все у скрині, лежить — зотліло, зотліло — що і вдягнуть не можна, мені навіть не можна, і все нове знову купувала, та складала — і те зотліло — я живу, живу…
Та вже думаю: хоч би умерти мені літом, або весною пізньою, або ж рано восени, щоб легше людям нести мене і проводжати мене — бо ж люди померзнуть, бо ж восени та взимку дуже ж бо погано йти на Могилки, ой погано, і слизько, і важко, бо ж Могилки високі у нас — а іж хорошо звідти дивитись: Горинь — видно, хати — видно, і ниви, і ліси несходжені, хоч скільки я там переходила, скільки переходила і з тобою, доню, а ще далі — без тебе…
+++
— Бабо, може, не помирайте ще, поживіть іще…
— Ой, доню, дуже довго я живу, вже пора мені… Але… як Бог дасть…
— Бабо, ви дочекаєтеся нас, ми ще приїдемо…
— Як Бог дасть, дитино…
(Ніколи не розумію, навіщо треба їхати, повертатися — куди? Що взагалі можна назвати поверненням?..)
— Я за всіх вас молюся, щоб вам — здоров'я, щастя, щоб ви тішилися, раділи діткам — скільки вже їх буде, своєму дому, миру — всьому…
— Ой, дочечки, як я вже довго живу, як довго, що й літа полічити загубила. А смерть до мене все не йде й не йде, хоч уже й можна було б.
Які люди — молоді, хороші, здорові — помирають, а я живу й живу… І все ж приготувала собі, як годиться, і кофточку, і темну спідницю, і панчохи, і гарну хустку. Лежить воно все в скрині, лежить — зотліло, зотліло так, що вже й надягти не можна, навіть мені. Знову все нове купувала, складала — і те зотліло… А я живу, живу…
Та вже думаю: хоч би вмерти мені влітку, чи пізньої весни, чи ранньої осені, щоб людям легше було нести мене й проводжати. Бо ж восени та взимку дуже погано йти на Могилки: і слизько, і важко, бо Могилки у нас високі. А зате як гарно звідти дивитися: Горинь видно, хати видно, ниви, ліси несходжені… Скільки ж я там переходила, скільки переходила з тобою, доню, а потім — уже без тебе…
Бабина рука лежить у моїй. Я відчуваю стоншену шкіру, якої стало більше, ніж плоті. Кісточки цієї руки промацуються в моїй долоні, ніби відгукуються на дотик. Не випускаючи моєї руки, баба каже:
— Бажаю тобі, доню, дожити до моїх літ.
Вона й далі тримає мою долоню, поволі похитує головою, ніби пригадує ще щось. А може, бачить своїми незрячими очима. І тоді я наважуюся.
— Навіщо, бабо?
— Побачиш, доню… Як Бог дасть…
Баба торкається Милиних рук і обличчя — ніби переконується, що її найдорожчі скарби поруч, ніби благословляє. Торкається білого чола, розводить долоні, зводить пальці й підносить їх до сонця, мов очі.
І вже немає темної бабиної шкіри, посіченої зморшками. Немає самих зморшок. Не стирчать із рота два жовті зуби…
І вже не дивує, чому Миля виліпила свою бабу саме так. Просто взяла глину — і виліпила. Без жодної зморшки. Хоч Миля — Марія — бачить усе: хто як ходить, хто як одягнений, як пошито одяг, як говорить, хоча ніби й не слухає, ніби й не помічає.
— Прощавайте, бабо.
— Побачиш, доню…
Ми зупинилися перепочити на містку біля лісникової хати. У синій річці плавали й пірнали білі качки. Налетів вітер, і синя вода вкрилася дрібною-дрібною гострою брижою, відлила ліловим. І враз пригадалася, постала перед очима інша річка. І озера — до болю холодні. І в них теж плавали й пірнали качки. Тільки качки там — чорні й сіренькі. А якщо й плавали білі — то це були лебеді. Та в тому озері качки ніколи не плавали. Куди їм до лебединого озера?
І там, біля тих холодних озер, теж ростуть ліси, ростуть дерева. Є навіть зелене листя. Але таке, що якби не знав про нього, то й не впізнав би — ні листя, ні дерев…
Та то лише спогад. А поїзд мчить і мчить повз поля, кукурудзу, смарагдові бурякові лани, повз хміль, що колишеться на вітрі. Де наступна зупинка?
А можна ж їхати далі й далі — до самого Синього, а може, Чорного, а може, й Білого моря…
І ось уже знову згадується бабина рука. І сама баба біля хвіртки. Вона добрела туди, тримаючись за прохолодну шорстку стіну хати, проводжаючи нас.
І звідси вже не видно ні зморшок, ні її завжди заплющених — хоча вони так і не здалися мені сліпими — очей.
Ех, чому ж я не спитала бабу: доки сягає її земля? Де закінчується земля, яку можна любити? І чи має любов межу? Ах, чому ж, слухаючи її, я так і не запитала?..
Ада Рибачук